Ленін і порожнеча. Що далі?
Останнім часом громадськість Києва активно обговорює варіанти облаштування ділянки бульвару Тараса Шевченка із залишками пам’ятника В.І.Леніну. Висловлюються різні пропозиції – іноді цікаві, іноді – відверто неприйнятні…
Департамент культури Київської міської державної адміністрації, як активний учасник культурного життя міста, вирішив запросити до громадського обговорення фахівців, які б допомогли пересічним киянам пізнати історію цієї місцевості, цікаві й маловідомі факти, ознайомити з фотографіями минулих років.
На пропозицію директора Департаменту культури, кандидата історичних наук Діани Попової відгукнулися: Голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук, український науковець-історик, публіцист, громадський діяч Володимир В'ятрович; відомий києвознавець, історик, літератор і журналіст Михайло Кальницький; фахівці одного з провідних музеїв – Музею історії міста Києва (заступник генерального директора з наукової роботи, кандидат історичних наук Катерина Романова та завідувач відділу «Київ другої половини XVII-початку ХХ ст.» Ольга Друг).
З історії ділянки бульвару Тараса Шевченка, де знаходився пам'ятник
В.І. Леніну
Бульвар, який сьогодні носить ім'я Тараса Шевченка, було закладено в першій половині 1830-х років. Мав назви Бульварне шосе, Бульварна вулиця, Університетський бульвар, з 1869 року – Бібіковський бульвар на честь київського, подільського та волинського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова. З 1919 року – бульвар Тараса Шевченка, після звільнення міста від німецької окупації ця назва була підтверджена Постановою виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 6 грудня 1944 року № 286/2.
До прокладання бульвару (з другої половини XVIIIсторіччя до 1812 року) на цьому місці знаходилося лютеранське кладовище, яке повністю було ліквідоване 1839 року. М.В. Закревський так писав про історію цієї місцевості: «Здесь… в том месте, где кончается Крещатицкая улица и начинается обсаженное тополями университетское шоссе, а по замечанию киевлян, именно на месте дома и усадьбы портного Кольба, в половине прошедшего столетия городом было отведено отдельное кладбище для лютеран, которое однако ж в 1812 г. упразднено, потому что Крещатицкая местность стала понемногу заселяться и застраиваться. Впрочем долгое время оставленное это Немецкое кладбище представляло весьма печальный вид разрушения, оно находилось в песчаной котловине, дождевая и снеговая вода, стремясь с возвышенных мест, уносила с собою песок, подмывала кресты, надгробные плиты, кой-какие памятники и обнажала гробы, а нередко и самые скелеты. В 1825 г. было уже весьма малое число гробов; таким образом кладбище само себя уничтожало. Мы только помним это место, но едва ли там остались какие либо покойники. С 1834 г. вся эта местность стала быстро застраиваться. Взамен этого кладбища было отведено другое на юге Печерска близ Зверинца. Но в 1835 г. и это кладбище было упразднено. Оно перенесено на Байкову гору». (Н.В. Закревский. Описание Киева. Т. I. – М., 1868, с. 385).
Дослідниця київських некрополів Л.А. Проценко, спираючись на дослідження архівних джерел, вказує на справжню причину, що призвела до ліквідації лютеранського кладовища. 10 травня 1812 року поліцмейстер Столинський повідомив київський магістрат: «Его сиятельство статский киевский гражданский губернатор и кавалер граф Александр Львович Санти повелением от 4 числа сего месяца полиции данным, прописано, что по случаю производящейся ныне близ немецкого кладбища постройки больницы Киевского приказа общественного призрения, инспектор Врачебной управы надворный советник Эберлинг признает оное кладбище уничтожить». (Л.А. Проценко. Історія київського некрополя. – К., 1995, с. 225).
Досить довго район нинішньої Бессарабки був окраїною міста.
За спогадами священика К. Фоменка, на початку 50-х років ХІХ ст. ця місцевість залишалася міською околицею: «В 50-х гг. Бессарабской площадью и Бибиковским бульваром собственно и оканчивался город. Далее шли пригороды. Сим пригородам и дано было название «Нового строения». Это был ряд малых деревянных домов, крытых тесом, а за Лыбедью – крытых и соломой. О мостовых, об освещении улиц и помину не было. Прежде городская общественная жизнь Киева сосредоточивалась на Печерске. Когда в 1830 г. началось отчуждение усадеб частных владельцев под Печерскую крепость, то домовладельцам Печерска было предоставлено право выбирать себе места для построек по течению Лыбеди и выше к горам киевским. С неохотой шли на новые места жительства обыватели Печерска. Некоторые даже скорбели и плакали, что их выселяют на Крещатик, считая его плохим местом». (К. Фоменко. Киев второй половины XIX века // Киевские епархиальные ведомости. – К., 1909, май, с. 474-475).
З моменту прокладання бульвару в першій половині 1830-х років і до 1946 року на місці, де було відкрито пам'ятник Леніну, не встановлювалося жодних капітальних споруд або монументів.
На початку 1900-х років біля входу на бульвар, що був огорожений та зачинявся на ніч, стояли два дерев'яних кіоски: тютюновий – фірми Йосифа Егіза, та, ймовірно, з продажу солодощів – принаймні на пізнішій фотографії 1910-х років на ньому помітна вивіска «Шоколад С. Сиу и Ко».
Схожі кіоски з'явилися там само вже після Української революції у 1920-х роках, а за ними на фотографіях, зроблених у період з 1920-х до 1941 року, можна побачити ще й трансформаторну будку.
Під час окупації Києва у 1941-1943 роках на початку бульвару, який отримав назву Ровноерштрассе, фактично на місці майбутнього пам'ятника німецькими окупантами було встановлено шибеницю, де страчували підпільників. Після звільнення Києва та входження до міста радянських військ тут наприкінці 1943 року радянські каральні органи страчували нацистів і колабораціоністів.
Згодом на місці шибениць виник невеличкий стихійний ринок.
Впорядкування місця почалося по завершенні війни у зв'язку з постановою Раднаркому УРСР від 22 червня 1944 року «Про проектування забудови вулиці Хрещатик» за підписом М. Хрущова. Було розглянуто більше ніж 20 проектів, у кожному з яких містилися пропозиції щодо спорудження пам'ятників Леніну та Сталіну. Для встановлення пам'ятника Леніну було вирішено обрати початок бульвару Тараса Шевченка – навпроти Бессарабського ринку. 5 грудня 1946 року пам'ятник В.І.Леніну було відкрито. Автори монумента: народний художник СРСР С.Д.Меркуров (скульптор), О.В.Власов та В.Д.Єлізаров (архітектори). Сам монумент зкомпонований із кількох елементів: готову скульптуру з червоного граніту заввишки 3,45 м, що була виготовлена С.Д. Меркуровим ще у 1938-му році для радянського павільйону на Всесвітній виставці у Нью-Йорку, поставили на п'єдестал заввишки 6,8 м, який до війни призначався для пам'ятника О.С. Пушкіну.
8 грудня 2013 року під час подій Революції Гідності пам'ятник Леніну було скинуто з п'єдесталу.
Фотографії з колекцій Музею історії міста Києва та М. Кальницького.